Я завжди думала, що життя наше, то просто очікування наступної конкретної події. Таке собі кочування від пункту до пункту. Ось Новий Рік, а через місяць подруга одружується, а далі День Народження і так по колу. Тобто, ми постійно очікуємо чогось, когось. Так і я, стосовно нашої теми.
Черговий заїзд до стоматолога нічим не увінчався. Тобто, все сталося як гадалося. І судячи з красномовності Його Величності *hi* стабільність в даному руслі триватиме ще не один місяць. Тож ми впевнено крокуємо до омріяної тисячі. Але як би там не було, я сама здивувалася, як відкрила для себе джерело натхнення до подальшого життя з арматуркою.
В ролі джерела натхення виступив знайомий, до того ж не дівчина, а хлопець, що можна було зрозуміти з мого «знайомий». Типу написала, а потім подумала, ну що ж, нехай так і буде).
Чому натхнення? Адже вбачаю в ньому свого роду ідеал зовнішності, а тут дізнаюся, що в нього також брекети, і це жодним чином не змінює моєї думки про нього, навіть навпаки. Думаю:«Вау, як круто, і йому навіть личить. Тож круто і модно.»
Стоп, я ж сама маю таку саму красу, абсолютно) Прийшла до думки, що часто ми самі не усвідомлюємо, володарями чого ми є. Можливо і я можу комусь подобатись навіть з металевими зубами) А чому б і ні. Моя самооцінка ніколи завищеною не була, навіть навпаки, проте вже зараз думки крутяться довколо чого завгодно, особливо моментів особистого життя. Чи то вже вік підпирає, чи то я дійсно вже довго з ними.
Якось я жартувала, що це мої найтриваліші стосунки :-D
Так дійсно, люди вже поодружувалися, дітей народили, все таке, а ти досі немов та школярка, так звана «малолєтка». Часто я думаю, що через брекети мені відмовляються продавати спиртне) Ось буквально днями була спроба, без паспорту всі мої намагання були марними. Продавчиня вперто відмовлялася вірити моїм розказням про те, що мені вже 21 рік. То звичайно приємно, типу виглядаю молодшою, проте не на стільки ж) Коли паспорт був на виписці, то було дійсно проблемою, адже в доказ правдивості власних слів ти нічого пред'явити, як на зло, не можеш.
Все ж таки, думаю, розпрощавшись з ними, я втрачу якусь частинку себе. Типу знаєте, як то буває, що маємо, то не цінуємо, а коли втрачаємо, то починаємо розуміти, якою вагомою частинкою життя та річ була.
Навіть сумно якось стало, їх використали і викинули на сміття. Трошки екзистенціалізму та філософії. А що, якщо все має душу, і навіть ті ж брекети. Вони стараються, виконують свій обов'язок, а ми тільки весь час стогнемо як нам боляче та тяжко.
Доречі, можна було б такий коротенький мультфільм зробити, як для діток так і для дорослих) Він би виклакав співчуття і вже було б не так боляче, адже брекетоносець розумів би, що не тільки йому так важко, а й маленьким залізячкам також не солодко) От би і мені в свій час такий мультик. Із задоволенням переглянула б його перед тим, як мені встановлювали брекети, щоб знати, на що наважилась.
Як добре, що завжди є над чим подумади. Можливо з тих думок колись щось путнє й народиться)
Далі буде