Час йде швидко, але не тоді, коли ти не можеш дочекатися моменту початку власного «тюнінгування») Емоції б'ють через край, ти ще посміхаєшься такими кривими зубами, що аж плакати хочеться та вже уявляєш, як то воно буде. Ти йдеш, вся така гарна, витончена та вишукана, посміхаєшься… ПОСМІХАЄШЬСЯ! НУ просто зірка)
Правда до того моменту, ще як вангував стоматолог, 2 роки. Для довідки, минуло вже 2 роки та 3 місяці, а той клятий момент все ніяк не настає! Але зараз не про це)
Так як хочеться, звісно ж не буває. Спочатку арматурку поставили тільки на верхню щелепу, але як виявилося, її було достатньо, щоб усвідомити, скільки болю ще попереду.
Чим погана була моя ситуація, так це тим, що зуби (верхній ряд) потрібно було спочатку роздвинути, для того, щоб звільнити місце для двійки, потім витягнути саму двійку, при тому буквально, а потім всю цю красу стулити знову до купи. Тобто план є, час є, арматурка вже на мені, тобто процес пішов.
Коли я зрозуміла, на скільки ж це боляче, я кожного разу втішала себе:«Болить — значить вони вже рівніші»)
Місяці через два, мені поставили брекети і на нижню щелепу, чому я звісно ж була надзвичайно рада. Правда день був не зовсім вдалий, адже як виявилося, одразу після стоматолога я мала приїхати в універ і здавати колоквіум. До того я ні з ким не розмовляла, а коли почала відповідати, то мої слова були схожі на якесь булькання :-) я не просто не могла їх вимовляти, я говорила немов п'яна) викладач нічого не сказала, мабуть просто зрозуміла, в чому справа.
То було вже цілісне, так би мовити, гештальтоване відчуття. Повний пакет гострих відчуттів, часом ледь не до сліз. Але воно того варте, ми того варті. У всьому треба знаходити позитив, проте коли я його таки не знаходжу, то кажу собі:«Сама захотіла, мусиш терпіти»)
Ось і терплю вже 830 днів…
Далі буде)