Роздумуючи над тим, чим я можу ще поділитися, я згадала про цю достатньо давню історію, записану у моєму щоденнику. Ось, що в мене написано:
Є ще милі люди! Сьогодні вранці мене збили з ніг люди у натовпі. Компанія, яка штовхнула мене просто пройшла вперед. Пам'ятаю в мене промайнула думка :«Як хочеться, щоби ввічливість увійшла в моду! '' В цей час симпатичний хлопець зупинився аби допомогти мені підвестися. Це було так неочікувано і приємно, що я щиро посміхнулася йому. Посміхнулася і тут же засоромилась, уявивши цю посмішку. Та мій рятівник посміхнувся мені у відповідь ще ширше! Помітивши мою збентеженість, він сказав, що сам нещодавно зняв брекеты і що мені не варто соромитись. Мабуть, він зрозумів мій стан) Побажавши гарного дня, він пішов, а я дивилася йому вслід. Він зробив мій день гарним і тепер я буду частіше посміхатись.
— Тепер, перечитавши свої записи, я ще ясніше згадала той стан. Справа в тому, що тоді я тільки декілька днів, як носила брекети. І була в легкій депресії. Тоді мене ще не втішили слова моєї подруги про красу брекетів, про їх особливість, родзинку.
А тепер я трохи соромлюсь свого ставлення до брекетів. Бо ж вони корисні для мене, вирівнюють мої зуби, роблять мене кращою. Можливо, якби не ортодонтія, в мене розвинулись комплекси щодо усмішки і хто знає ще що.
Хочу закликати вас не соромитись і не жалкувати, а навпаки бути вдячними долі за можливість виправити недоліки.