Десь за тиждень я прийшла вже за готовою пластинкою. Конструкція була не дуже страшна: металеві петельки для зубів та велика пластикова штукенція для виправляння прикусу. Одягати треба було по кілька годин на день.

Ну що ж, почала. Кожен день після школи натягувала. За пару тижнів реально почала бачити зміни. Лише величезна «шепелявість» та море слини псували таку приглядну картину. У школу я їх жодного разу не одягнула: мене б просто ніхто не зрозумів, коли б я балакала. Та вдома постійно була в них.

І все б нічого, та через місяць пішла на ринок щось купувати. Тоді і відбулася дуже неприємна розмова, після якої я перестала бути такою натхненою вирівнюванням зубів. Була у пластинці. Кажу: «Мені три пакети». Продавчиня: «Скільки?» Я: «Три». Вона: «Скільки-скільки?» — і очі по п'ять копійок. Я знов: «Три». Вона: «Не розумію. Скільки?» Я зібрала всю свою дикцію і ще раз їй: «Три!» І паралельно бачу, що вона знову зараз запитає. Боже, як це мене вибісило! Тож склала три пальця, мовчки забрала пакети і пішла геть.

Отоді щось мені перемкнуло. А через кілька днів помітила, що між передніми різцями щілина виникає. Я – в паніку. До ортодонта. А її нема (чи то відпустка, чи то лікарняний). І довгенько її не було на місці. Коротше кажучи, пластинку зняла. Щілина, дякувати Богові, зникла, а зуби стали на свої старі місця. Десь за півмісяця.

Більше до ортодонта не ходила. І тільки у десятому класі познайомилась з дівчинкою, яка теж носила пластинку в дитинстві, але зробила усе до кінця. У неї після вирівнювання залишилась пристойна така щілина. А потім  іще одну таку ж зустріла. І тихенько про себе порадувалась. Для мене залишитись із щілиною – просто жах. Досі)))